я дуже люблю, день народження дідуся. ця дата припадає на 25 квітня. завжди щось середнє між Пасхою та травневими святами. обов"язкова атрибутика його дня народження - це квітучі вишні, хрущі (як шевченко писав)  зораний город і, звісно, шашлик. зазвичай родичі збираються за одним столом навулиці й починається безкінечний потік спогадів.

дуже люблю занурюватись в чужі спогади. особливо, слухати, як жили раніше дідусь, бабуся, їхні батьки. це просто ідеальні сюжети для пригодницьких романів.

мене татко назвав у честь моєї прабабусі - мами бабусі. у бабусі є два рідних брати, які дружили з дідусем.

дідусь сам хотів служити в морфлоті. але під час проходу медкомісії в Одесі старенький дідок з трубочкою послухав його серце й сказав, що в нього порок. дідусь тоді повернувся додому, почав працювати. уже тут, медкомісія сказала, що він пригодній і призвали його в армію. він був готовий служити по спеціалізації водія. але, там побачили, що він грамотний. призначили локаторщиком. ( це такі люди, що визначають координати по точкам на екрані й передають літаючим об"єктам ). там треба було 12 координатів за хвилину назвати. дідусь віджимав 17. люди його любили й поважали.

однієї ночі, 24 квітня, напередодні його дня народження, збудили. кажуть: називай координати цьому об"єктові. він же називає. а тут хопа - об"єкт зник! вже нема кому називати. дзвонить телефон - на нього матюкаються, що чого ти, харцизяка такий координати не шлеш. дід і сам дав словесну відсіч, мовляв слати то нікому, об"єкта нема. а це, виявилося, генерал з ним говорив. уже через 10 хвилин його відвезли на губвахту (вид тюрьми такої) строком на 30 діб..

цим об"єктом виявився космонавт Володимир Михайлович Комаров на ракеті "Союз-1". та точка зникла через те, що частина спускового апарата не спрацювала і він згорів заживо, недолетівши декілька кілометрів до землі. провини дідуся, звісно, в цьому не було ніякої. і коли по діафільмах розібралися- побачили, що дідусь ідеально точно виконав свою роботу, відпустили з губвахти, почесно нагородили й дали декілька днів відпустки.

коли дідусь був у відпустці, приходив до свого рідного брата в школу, стукав у вікно, щоб той вийшов. бабуся відразу запримітила того видного чоловіка. хотілося їй; явно не до уроків було. як кажуть спогади, вона тоді ще явна штучка була. от дідусь і каже: "відслужу - одружуть!"

і одружився. бабуся рівно 10 клас незакінчила (випускний) і в 17 рочків вийшла заміж. по класиці завагітніла. але перша дитина - викидень. вони оселились у києві. далі народився мій татко. спочатку жили у її батьків, а потім почали будувати свою хатку. бабуся з дідусем  позакінчували якісь технікуми. працювали на багатьох роботах. 

дідусь свого часу був  начальником пмк. а з бабцею трапилася щаслива випадковість. одного разу, коли вона у міську раду якийсь документ мала принести. типово для тих часів, там була черга, треба було заповнити якийсь бланк. багато людей не могли додуматися, що до чого. бабця ж швидко зметикувала. зробила не тільки собі правильно,а й якимсь людям допомогла. коли зайшла на прийом до тієї тітки, тітка здивувалась, звідки бабця така розумна.та й каже: "будеш помічницею мені". так бабуся вивчилась на юриста і невдовзі стала отією головною в загсі (забула як називається), яка розписує і реєструє всі громадянські акти ( смерть, народження, шлюб, тощо). пропрацювала там майже 30 років.

наступного січня буде 43 роки, як бабуся і дідусь одружені. хоч вони не особливо активно афішують свої почуття,  сперечаються часто, як кіт із собакою, що зобов"язують їх знаки гороскопу (бабця-кіт, дід-собака), попри різницю у віці в майже 6 років, вони пережили разом різні нещастя, але я з впевненістю можу сказати, що їхнє кохання справжнє.

сьогодні я напишу про те, що моє покоління не визнає телевізор. вже давно минули часи очікування вечірнього серіальчика, ненависті до реклами і перегляду вечірніх новин усією сім"єю. моє покоління перейшло  на інтернет. воно приходить додому, завантажує серіальчик і під бутрик з ковбаскою сміється на жартами шелдонів.

до речі про новини, якщо запитати пересічного однолітка, що відбувається у світі: він або взагалі не знатиме ( скаже, я не дивлюсь телевізор), або це буде якийсь помішаний юнак, що справді слідкує за цим всім, або ж комусь пощастить назвати останні шокуючі новини, що були перереплаєні в соціальних мережах ( найчастіше, смерть якоїсь публічної людини).

сьогодні я не зрозуміла одного моменту поведінки дорослого не з мого покоління. по телевізору показали, що син депутата, який вбив людину хоче здерти з родичів загиблої мільйон. я тільки з сарказмом посміхнулась. а дорослий дивився сюжет до кінця, ще й коментарями запипав, хоч ми мали на той момент йти хутенько фарбувати яйка.  не розумію, чому так дивуватися, перейматися. адже чи часто в новинах показують якийсь хороший сюжет, що змушує посміхатись? лише в тих випадках, коли розмір негативної інфи менший за ефірний час. чи то світ справді такий жорстокий, чи це лише піар-хід. адже саме негативні новини, зв"язані, бажано з великою кількістю смертей, або природними катаклізмами, вражають більше всіх. чим трагічніше, тим більш ефективніше по питомій вазі викликаних емоцій. люди боять вимирання. і тоді цю чутку гибелі передають з уст в уста, щоб буцімто уберегтися.

можливо, добре, що моє покоління не дивитися новин по телевізору. в американських серіалах є крихта користі. адже те, що в голові прокручується, може з таким же успіхом втілитись в реальне життя. а так, в дніпропетровську згвалтували невинну дівчинку десятеро маняків, і кожна особа жіночої статі чи її батьки автоматично прокручує в голові "а раптом..", " на її місці.." і це явна параноя на обличчя. або якийсь псих подума: "чим я гірше?" і піде ставати героєм чергового сюжету.

ми те, що ми думаємо. тому треба намагатися бачити якомога більше хорошого і мислити позитивно.

Сьогодні я дохавала печеньку, випила одну філіжанку чаю, вилила другу на ноутбук, посушила ноутбук фєном і, попри кончені діагнози лікарів, вирішила явитись на тренуванні.

В моєму гаманці лишалось 3.50 грн. як економіст, я зрозуміла, що треба зекономити на транспорті.  Поїхати трамвайкою до лукяші, а звідти на безкоштовному автобусі до променади, далі ввімкнути джіпіерес навігатор і знайти те місце.

Стою на зупинці, приїжджає мій трамвайчик, звідти виходить хлопець моєї мрії, і, раптом, дає мені пробитий талончик.

я автоматично взала. і лише всередині трамваю зрозуміла, що не подякувала і навіть не посміхнулась йому. думаю, врятувала мене людина на бабло і ще й може талончик щасливий? ха, 561156. буває ж таке. маршрутка до променади довго не приходила. думаю, дорахую до 50 і вона приїде. так! буває ж таке в житті. це просто жезл удачі. навіть сіла в цьому розпліднику любителів халяви.

хто б міг подумати, що той подільський спуск такий красивий. там сонце як раз заходило. йду я. відчуваю, що джіпіерес вказує на хату поміж стройок. зайшла за загорожу. бачу - мужик. підійшла, запитала де ця шняга. він послав мене зайти в середину. а там жилий будинок. думаю - все, харашкіна кантора, нада двігать ногі. пішла далі за біжачою худою дівкою ( смахувала на танцюристку ). і не прогадала. десь у підвалах було багато люду. тут якийсь муж мене перехватує: ти на танці? я: так. -а куди саме? - тудито. -а, бо мені на інші. -а ти не знаєш, де цеєто. -він,знаю. а ти нє? -нє, то де воно? - пройди прямо по коридору.

пройшла я прямо, а там якийсь танцювальний зал з хіпхоперами. зайшла в пусте приміщення з одним дзеркалом. а потім ще одне, де стояло багато чашок, цукор шматочками і диван з вишитою поемою про гусей. думаю, домашня атмосфера. зайшла, а там вони скачуть. самий головний питає: ти новенька? -так. - а ми переїхали, тобі не сюди. - в сенсі? - я зараз тобі розповім. чекай. і скаче собі. а там групка і всі такі радосні, зайняті і скачуть, і скачуть. потім уже під музику почали. чувак разів 3 казав, що зараз він мені все розкаже. а одна прикольна дівчинка сказала: а ти поки стій і полюбуйся ) взагалі, це смахувало на клуб рудих. Тобто я в тємі, але не унікальна. і корочє, вони доплясали. чувак з айпеда витягнув навушники і на джіпіересі показав, що треба ще спуститись вниз по вулиці, знайти якийсь там центр поміж двох довгих будинків.

я вийшла. до початку заняття лишалося ще 30 хв. пішла повільно вуличками. хоча в туалет від випитих чашок чаю хотіла неймовєрно. знайшла будинок, навіть розпізнала той центр. заходжу туди, а там уйма дітей, малюнки висять. питаю в однієї дівчинки, років 14 на вигляд. не знає. там було лише 2 дорослих тьоть. запитую, де вона, зала моєї мєчти. вони сказали, що не в курсі, чи цей дядя займається сьогодні,а зала прямо направо. знайшла туалет. ізлила душу. полєгчало. вирішила почекати всередині. Чула розмову цих тьоть, що мій викладач високий і симпатичний, і мабуть всі дівчата ходять на танці тільки через нього. а малюнки дитячі красиві такі висять. яскраві, фарбами. добра тьотя сказала, що якщо дядя найближчим часом не прийде, мені доведеться почекати навулиці, бо приміщення треба зачинити. поговорила з нею про малюнки. сама вийшла навулиці, щоб їх не хвилювати. сіла на лавку. чатую на дядю, клацаю на телефоні. темніє, людей немає, холодає. до дверей цього центру почав наближатися якийсь маленьки хлопчик. потєрялся, думаю я. а потім ще якась руда дівчина. думаю, тільки не вона! а тут і дядя намалювався. бєз слов зайшла туди, ввімкнула світло.

дядя сказав, що переодівалка в одному із майстерніх класів: береш стілець і переодягаєшся. я за 5 сєк одягнула все, що треба. вирішила поговорити з цією дівчиною. її звали якось там. і запропонувала її почекати. вона запитала, чи вперше я. кажу, так. запитую, скільки вона вже займається танцями - багато. думаю, буду лузером виглядати. пішла в залу, бо дівка довго мусолилась. одягнула фіолетові колготи, шорти, майку й окуляри. крізь лівчик протикалися соски. здається, вона була не рада, що зявилась ще одна дівчина в цьому колективі. пішла в залу. там хлопчик сидів. запитала, скільки він займається. 2,5 років й преться від цього. думаю, точно буду лузером. він почав розминатись. я вирішила за власною ініціативою приєднатись. попросила почати заново. розімялися, зайшла дівка. також порозминалась. зайшов викладач. також порозминались. мені сподобалось. від стрибків я вся розчервонілась. все було добре, поки не почали вчити нові рухи. там просто ті мязи працюють, які раніше не цей, не треба були. і от не все виходило. я соромилась. поки не зібралась. взагалі за ці 2 години вивчила 2  нових руха. дядя сказав, що досить для мене на сьогодні.

після заняття запитала нарешті, як звати дядю. вдома вже прогуглила, і виявилось, що він продвинутий у своїй сфері. навіть пособія на ютуб викладає. коли переодягалися, запитала в дівки, скільки років треба займатися, щоб гарцювати як вона. -2, 5. але ти за менший термін навчишся. хмм, думаю. -а скільки тобі взагалі? - 24. - а мені 19. -о, я в стільки почала. наостанок, я їй запропонувала почекати, щоб піти разом до метро. вона сказала, що можеш не чекати. вочевидь, вона хоче знять цього дядю довгий час. брр. контакт нєудался.

але мені дуже сподобалось. я хочу туди ходити. і ввесь час в голові грають ті мелодії. і спину я почала рівно тримати. ура.

величезне коло людей обертається навколо мене щодня. з багатьма я добре спілкуюсь, жартую. іноді трапляється так, що цілий тиждень росписаний зустрічами то з тим, то з тим.

але коли нагряне біда - звернутися немає до кого. ти ж не побіжиш розповідати всій цій купці друзів, що з тобою сталося. тим паче, кому саме зараз необхідні твої проблеми? ну пожаліють тебе, скажуть втішальні слова, а сенс? чим тобі допоможе їхня жалість? зараз не актуально ділитися проблемами з будь-ким.

сьогодні я відчула всю прекрасність дорослого життя, коли ти один на один зі своїми проблемами.

по-перше, я перетворилась на неплатника рахунків. заборгувала одному підприємству бабло. через те, що за договором термін дії закінчився. поповнювати через ваучери не вдавалося. тому я плюнула й витратила ті гроші на якусь фігню. 

аж раптом, через місяць після того мені телефонують і кажуть, що обслуговування продовжується. і я задолжала. аби розставити всі крапки на ї, я маю в понеділок примчати в їх офіс.

в неділю я лягала спати, коли в мене кололу в боку. думаю, буває, за ніч пройде. може потягнула щось, коли танцювала на вихідних. або якась жіноча проблема.

ха, яким  було моє здивування, коли я немогла вранці нормально рухатись. болить. пішла на пари. посиділа. третьою парою була фізкультура. поки спускалась по сходам, бо ліфт в корпусі не працює, відчула, що зась сьогодні рухатись. 

пішла відпрошуватись. коли розповідала причину, ледь не розплакалась. поїхала в лікарню. до терапевта, як порадили знані подруги. бо то головний лікар, вона вирішує, що за шняга, й  куди піти далі. 

прийшла, кажу, що повільно подихаю від різкої болі в животі. вона мені дала градусник - міряй температуру. 36.6. послала здати аналізи. зайшла в лабараторну. мені всучили банку в руки. крикнули - бігом! туалет прямо-направо. йду, бачу літеру Ж, а там зачинено. думаю, шо дєлать? не піду ж я на нижні-верхні поверхи з банкою аналізів. пішла в літеру Ч. а там двері не зачиняються. усі, з трьох можливих. і вікна прям на жилий будинок виходять. думаю, лол буде, як мене тут запалять. пішла в дєло. з сечею в мене завжди моральний ступор.  ледве вичавила з себе. дивлюсь, а там якась хєрня біла плава. думаю, от хєрня. методом гілок та спроб вилила її. віднесла. кров з пальця мені вичавили, сказали чекати 20 хв. сіла під кабінетом. а ввесь цей час поряд якісь хлопці сиділи, спостерігали за моїми пригодами й дико ржали. заігрували. відшила, забрала результат. читаю: бєлка не обнаружено. думаю, та де там, коли я його вилила. 

прийшла до терапевта.  каже, аналізи - супєр-мега, ти здорова. пощупала мені животик. я так і не зрозуміла, де болить. бо всюди болить, коли на нього жмеш з усієї дурі.. взагалі, у мене болить лівий яєчник. так, наче він там хз, шо з ним. але коли вона натиснула під праві ребра - боляче. чи не апендицит? каже, пиздуй до хірурга. і тонко так натякнула, що без гінеколога він не приймає. а завтра після обід ще раз покажешся.

і от хромаю я на шостий поверх до хірурга. а там мєрєно-немєрєно дєвок сидить. і стільки ж дверей. і на кожному гінеколог. думаю, піздєц, куди ставати мені? а вони всі такі сидять, як простітутки. і всі дивляться на тебе. слідкують за кожним кроком. думаю нє, чого я маю сидіти, подихати тут разом з ними, після всього, що я витримала сьогодні дарма? пішла нафіг з лікарні.

поїхала в офіс залажувати конфлікт. мені сказали, що треба заяву про відключення послуги написати, попри закінчення терміну дії. і цей місяц, хоч я не користуюсь, також доведеться оплатити. мені дали платьожку, оскільки ваучери не пашуть в такому ділі. і сказали, що це можливість без комісії оплатити.

сума там назбиралась, що я можу хавать ікру з місяць. тобто левова частка наявних коштів пролетіла. плюс ще витрати на майбутнє лікування, на подарунок сестрі, на оплату інших послуг. а ще в сім"ї зараз з грошима трабли. тому в батьків я просити не зможу. і розповісти про свою халепу не можу по особистим причинам. от тут то і  мають проявлятися справжні друзі. 

саме прикре, що за дивним збігом обставин я вирішила багато чого змінити в житті з цього тижня. покінчити спілкування з непотрібними людьми і використати свої амбіції на приємну для мене справу. вперше за своє життя я самостійно записалась на справу своєї мрії. сьогодні, через 20 хвилин мало бути перше заняття. але чим я зараз займаюсь? я повільно подихаю. 

сьогодні гуляла з ще одним соціофобом. здається, я хочу вивчати психологію людини, а потім написати про це книжку.

і щоб мої теорії потім возвеличувались, як фрейдові, після моєї смерті. до речі, я всіх виправляю, що він через о вимовляється. але сама в це не вірю. а ще часто говорю про нього.

і трохи набридли всі. )

одна з моїх прогресивних подруг в одній із соціальних мереж вкинула в статус посилання на кастинг нового українського фільму, для якого достатньо було лайкнути сторінку, лишити особисті дані - і ось ви вже учасник. я автоматично натиснула клавішу й пішла по справам.

однієї півночі, коли я вже забула про цю мутку, мені прийшла смс-запрошення з адресою і часом. автоматично, я подумала, що це завтра. (роззява 1 ) потім сталося так, що на парі я дізналась сьогоднішнє число. даний кастинг починався вже через годиину. вирішила пропустити наступну пару й сходити.

але, що б не стояти сама в черзі з амбіційними, красивими акторами, вирішила взяти з собою іллю. ілля не спав 40 годин і ходити не міг, не те що сунутись на кастинг. тому, я зїла булочку й поїхала сама.

я думала, що в смс вказана адреса інституту карпенка-карого, оскільки місцезнаходження того корпусу співпадає. пройшлася ярославовим валом. трохи прифігєла, бо 13 поверху, який вказаний в смс, в жодній будівлі поряд і не пахнуло. зайшла в храм акторської майстерності, там всі такі нєрвні підлітки ходять по кругу. запитала тьотю-вахтьора. тьотя в нєдоумєнії. одна з нєрвових підлітків, яка сиділа на стільці й плакала, сказала, що в мене випав гудзик. підняла, вийшла звідти нафіг. подзвонила подрузі, нажалілась, змусила гуглити зовнішній вигляд будівлі, оскільки джпіерес показував на недобудову. я вияснила, що ця вся шняга проводиться трохи в іншому кінці міста. (роззява 2) тому що це не на львівській площі, а просто на львівській вулиці, що на станції метро житомирській біля вулиці чорнобильської. ( логіка то!)і от я вже прямувала в свою улюблену книгарню по дорозі додому, аж раптом мені зателефонували інші подруги, яких хлібом не готуй, зводи кудись. смусі й вирішила замутити їх на кастинг все таки. 

в такий далекий закоулок я не їздила ніколи. вийшовши з вагона. сіла поряд на лавочку з уже приїхавшими подругами й почала розповідати байку, що це за шняга і що я не знаю куди йти. до нас пристали хачики: -красавіци, ви навєрно знаєте, гдє здєсь житомєрская трасса? "ТУДИ!! ", - послала я їх в невідомому напрямку. а самі хутко побігли в інший. вийшли назовні. джіпіерес показував, що нам треба до мосту, який у формі клєвєра. тут і почався активний допит людей про дорогу.

спочатку, підійшли до зупинки, бабці не знали. потім одна наче вкурила, куди нам, почала розповідати, але раптом її 7-ий тралік примчав і вона скрилась на недоговореному півслові. пішли в переході запитувати. нас посилали в різні сторони. ми декілька раз ходили то на одну сторону, то на другу. в переході стояли двоє хлопчик, які роздавали флаєра якогось взуття. вони вже почали ржати, коли ми черговий раз наближались. дорогу і в них питали. безрезультатно. нарешті одна з бабок вказала нам путь істінний. ми мали перейти, звісно ж, на протилежну сторону, пройти прямо й повернути біля сірих будинків. 

путь був неблизький. декілька разів навіть здалося,  що нас там і гопнуть. коли побачили сірі будинкі, щастя настало. куди йти далі - почали полювати на людей за допомогою. а вулиця та - як чорнобильська зона. церква стоїть. кажу, помолимось хоч перед кончиною. і давай паралельно дзвонити уже вищезгаданій подрузі. трапилося так, що вона взяла трубку одночасно, коли нас зустрівся єдиний перехожий. тому я розпитувала дорогу у двох відразу. тьотя пояснила, що ця вулиця дуже довга. і щоб потрапити на необхідний номер, нам треба повернутися до метро, а далі на маршруточці, взалежності, до чого саме нам треба. подруга все це почула, зорієнтувалась на місці, прислала смс з назвою навчального закладу. 

тут подруги, супроводжуючі мене, почали бунтувати. оскільки вони так само сильно хотіли їсти, як я хотіла в туалет. і взагалі, почали казати, що їм немає сенсу туди добиратись, бо їх не візьмуть і номер якийсь палівний. тільки тоді одна з них зателефонувала в ту шнягу. трубку не брали, я вже вирішила на хату тримати орієнтир. як женщіна передзвонила, я на неї накричала, мовляв, на житомирській стою, як до вашої організації дістатись не знаю. вона відповіла, що зайнята зараз, а я маю запитати шлях до кімо. думаю, кімо ж на лукяші! вони що, взагалі мене тролять! уламала подруг зирнуть на написи на маршрутках - може щось іде до кімо, тіпа каліберно взакали адресу.

знов почали підбиратися до чуваків, що роздавали. вони перегородили нам дорогу. всучили по півпачки листівок. користуючи нагодою, я запитала про маршрутки до кімо. один немєсний. другий, посимпатичніше, сказав, що 401. просив обняти. я нєкнула. потім ми зацінили обстановку. пішли в перехід до метро. тут мені в голову стукнуло, що я не маю здаватися, раз вже стільки зусиль поклала на пошук цієї шняги. подруги підтвердили, дали копняка під зад, напутствіє на успєх і поїхали жерти суші в "щасливі години". тепер я проходила через роздавачів листівок вже сама. вони знову перегородили дорогу. той самий, що в курсі маршрутки, знов просив обняти. я запропонувала йому поїхати зі мною. ще й пообіцяла забрати всі флаєра. він недовгодумаючи погодився, попри засторогу партнера, про те, що можуть прийти перевірити його так звану "присутність на мосту". 

і отак ми вже вдвох вирушили на пошуки грьобаного кастингу. на зупинці ще трохи порозпитували дорогу в невєдующих бабок. одна дівчина тіпа по джіпіересу почала шукати. знайшла трасу клєвєром. потім докурила, що знає, що то КІМУ! (вкрайнє міняє дєло ) вказала нам можливі номери маршруток. супутник вкурив, що знає де це. і ми пішли пішки, бо там два рази впасти. по дорозі познайомились. по ньому відразу ж було видно, що молодший за мене. запитую, мовляв, скільки тобі років. а він випалює: 14. 14!!! сукайобанийврот! щоб я така в 14 була. ніфігасє діти пішли. як мінімум дала б 16. кажу, дітє, мені 19. він тоже в шокє. каже, що не може бути, ти на десь 16 виглядаєш. нє, ну мені канєшно пріятно. йдем далі. про музику почали говорити. кажу, що ненавиджу реп, люблю потяжелєє і їм вареники під напалм дез із татком. а він такий в невимовному захваті. а в самого очі блакитні.

прийшли в кіму це. скажу я вам, красива будівля. на фоні захаращених ганделиків святошинського району. заходим важні такі, щоб охоронці не запалили школоту на районє. йду така вся, наче щодня в кіму прохождаюсь, а сама не бум-бум куди прямувати. бачу - ліфт. о удача! зайшли. там 9 поверх максимум. а нам на 13. кажу, долетим далі. вийшли, до охоронників. тьотя, яка з ними заігрувала пояснила, що нам треба проїхати до 11. а там перейти через актовий зал в інший корпус і много тєкста на 13 поверх. викликали ліфта. на цей раз приїхав такий, що до 11. вийшли. йдемо, як і посилали - наліво. а там телестудія якась і, о удача! туалет. мені вже кастингу ніякого не треба було. ізлила душу повністю, подивувалась чого в них у туалеті стоїть стілець - творчі люди мабуть дуже. та телестудія - це не зазначена в смс 1310 аудиторія.

пішли ми на право. там сходи -почали підніматись. по мірі піднімання густина нервово-повторюючих щось під носа людей з листочками в руках зростала. думаю - воно. піднялись на 13. там в коридорі черга з тьол. я ж до аудиторії без слов рванула. як і очувала, найбільш біля дверей дєва зупинила, сказала, що дівчина звідти вийде і все скаже. думаю, просунута якась дєва.

ми відійшли з моїм супутником в сторону від толпи до вікна. чесно кажучи, я очікувала худих, красивих дівчат. але присутні були настільки нєвзрачними, непропоціональними, наче серед них непрофесіонал не я, а вони не по тємі явились. малий сказав, що я найявкравіша на фоні. я вирішила переловити ходящих, учащих листочкі слова мужів. один сказав, що анкету і слова має дати дівчина, виходяща із аудиторії. ми із супутником продовжили гомоніти. вид з вікна реально був красивий. видко було навіть ту церкву на сірій вулиці вдалечині. півгодини потому мені урвався терпець, і я залетіла в ту аудиторію, накинулась на першу-ліпшу дєву, сидящу за столом, мовляв, тєло, дай мені в кінець кінців анкету і слова. вона спочатку дала мені слова юлії, потім секунду подумавши, відібрала - всучила анжелу. гарний знак, подумала я, оскільки ненавиджу ім"я "юлія". 

анкета була брєдова. треба було вказати розмір одягу (малий на радощах почав сукню здирати. незнайшов розміру) - написала ес. хай ще там зріст, розмір ноги, але розмір волосся! грьобана жизнь, малий дістав зі свого шкільного пенала лінійку на 10 см. почав міряти волосся. невийшло. написали 40 см. участь в телепроектах, кастингах, телешоу, серіалах, фільмах - прочерк. в якому театрі ви граєте, в якіх п"єсах - прочерк. ваша фобія, чого ви боїтеся? -яка в мене фобія? -снід! -ок. величезними літерами написала "СНІДУ", що на загальному фоні, кхм, трохи виділялося. постояли, поржали.

глянула на слова - три рядочки. причому такі класні слова. з претензіями. мовляв, ти, мудак, і страшна тварь, відпусти мою руку, підр! в точку - подумала я. почала тренуватись на малому. не зчулась, як захопилась, притиснула його до стєнкі, і, кхм, дала себе обійняти. потім закричала свою репліку і потягнула в чергу. виявилося, що та дєва сама називає кому заходити наступному.

постояли трохи, дєва невиходила. а звідти крики іноді долунали. думаю, клас, це те що я люблю - покричати. от би зараз заверещала... малий віттянув знов до вікна. я його послала забирати меншого братика зі школи, номер телефону не дала. пішла в толпу, яка россосалась. в купочці стояло декілька дєв, багато мужів і декілька їхніх викладачів, що роздавали напутствія. думаю, не в тєму я. стала біля якоїсь білої скромняжки, яка учила кілька рядкові слова юлії від самого початку моєї присутності. до нас пристала якась стрьомна дівчина, кругла, гулька на лобі, брови маркером намальовані, губи замазані тональним кремом. почала втірати, що вона там і там грала. ми з скромною дівчиною тільки плечами махнули, мовляв не знаємо, не чули. коли її самовозвишеніє на рахунок акторської майстерності закінчилось, вона прийнялась вихваляти мою яскравість. почала мацати звязані на сумку овочі, і при цьому втірати, що я дуже творча людина і маю відкрити групу в контакті й продавати такі штуки. я сказала, що вона мене тролить. - не зрозуміла? що це? - кхм, ну це тіпа прикалуваться. - о боже, як ти могла про мене таке подумати! я дуже щира людина, я можу блаблабла. коли з дверей запитали, хто наступний - я влетіла в них, аби не чути цокотання тієї однієї.

кинула сумку на стілець, всучила анкету дєві, сидящій на стільці, яка завідувала всім. вона попросила взяти номерок і стати на білу фігню. далі мене мали фотографувати. і тут остапа понесло... на прохання усміхнутись - я таку гримасу скорчила, що присустні патлаті мужі з камерами не витримали і заржали. з горем пополам, коли мене зафігачили в усіх ракурсах, вони попросили розповісти про себе: як звати, скільки років, де навчаюсь, який досвід, які особливі таланти. і чорний демон мене дьоргнув сказати, що я займаюся танцями. звісно, дядя попросив станцювати. я запитала, що саме він хоче. він: так, щоб нас вразити. - не буду. -чому? - бо я не знаю, що саме вам треба і не хочу вас вражати. я взагалі економіст і мені насрати на ваш кастинг.

всі пофігєли. дядя каже - окєй, ну що ж, вєщай свою роль. я скоромовкою випалила три рядочки, подякувала і скрилась в пучінє корідору. коли вийшла, на мене накинулась та губозатонована дівчина. почала розпитувати, чи не страшно. я сказала, що примушували танцювати, а я відмовилась, тому мене непоняли. -ну що ж, це така справа, дєтка, треба виконувати все, що каже режисер... ~.~

пізніше, я дізналась, що та главна дєва на стільці - найкраща подруга мого брата. і я нагнала срамоту на всю сім"ю.)

але мені дуже сподобалося. я почала задумуватись, що мабуть класно передавати емоції інших людей, тіпа як брешеш всім, стаєш кимось не таким смусьовим. спілкуєшся з різними людьми, починаєш розбиратися в характерах. розповідаєш щось. коли декілька хвилин на сцені заряджають енергією на тиждень. це вам не кореляційну модель складати. Тт

за день мовчання я встигла зрозуміти, як все це тупо. і зжерти кіло булочок. з такими темпами я розжирію і здохну на самоті.

коли я сьогодні вранці лежала й дивилась на його надзвичайно довгі вії, то думала про те, що він, мабуть, найідеальніший хлопець для сумісного життя, якого я коли-небуть зустрічала.

по-перше, його виховали так, що він не може поступити як падлєц по відношенню до дівчат. можливо на це вплинуло ще те, що в нього є сестра. але при цьому, він не мальчік-кокєтка і поводиться справді, як людина, що має власну думку. піклується. запитує про шапку. не дозволяє стояти на балконі роздягненою. навіть зовнішньо схожий на татка. хоч це не мій зовнішній тип, але чорне волосся в поєднанні з такими ж невизначеними очима, як в мене дуже навіть тішить.

це веселе, енергійне чудо, що життя не уявляє без одного нестандартного виду спорту. він справді для мене готував і годував. ми не переспали, хоча справа до того підішла дуже навіть. коли я сказала, що діла не буде, не плюнув на мене, а тільки посміявся, що я його "роздраконила" і мирно проспав, обіймаючи решту ночі. на руки підіймає, завжди цікавиться моєю думкою. і називає мене по повному імені. він нічого не каже на рахунок його незвичайності, це можна прочитати лише по його рисам обличчя, коли знайомить з друзями. він не запитував, чи це мій натуральний колір волосся, чому мене назвали не валентиною і де я взяла такі фото. 

коли я запитала, чому він мене терпить, він звів все на жарт. але він і справді терпить. моє невміння кататися на ковзанах, критичні дні, жирні ноги, нетактовність, надокучливість в певних випадках. та найбільше - мою абсолютну невизначеність. жодного разу я не могла чітко відповісти на запитання. найчастіше це : "мабуть" та "я не знаю". я не знаю, який фільм дивитися, музику вмикати, гель для душу купувати, яйця в млинці вкидати. він запитав, чи не боюсь я його. я не знаю. мабуть це звичка не розповідати нічого особистого. він стерплює те, що я сама не знаю, чого хочу і не маю на нього жодних планів.

ми не розмовляємо годинами по телефону, не бачимось щодня. з наших 4 зустрічей на 1 ми познайомились. я не тримаю його, не розраховую на те, що він мене коли-небуть покохає, оскільки в нього там ще не все налагодилось після колишньої, з якою вони говорять годинами. можливо, він мені зовсім непотрібен з його почуттями. але мені з ним добре. такий тип відносин для смусі. щоб не ставали будні одноманітними, а почуття не дохли за звичками й побутом.

я з ним стільки пережила, що іноді здається, при зустрічі віддалась би, душею, тілом, ім"ям і чим ще він там любить.

- люди божеволіють. от і я колись зраджу своїм принципам, захочу мати багато дітей. а ти будеш неготовий, - гралася Галина з жучками на травинках, мов з волоссям.

-дурненька, - лоскотав її лікті Евгеній. ми ще будемо разом на пенсії герань на земельній ділянці під містом вирощувати, годувати внуків свіжобраними порічками.

-ні, ми будемо максимум 10 років разом. ти забиратимеш нашу донька в суботу, щоб зводити в зоопарк, ходити на її академконцерти й дарувати каблучки на річниці.

- ти ж моя нахаба!

Женя вкотре зганяв її сумний настрій поцілунками. у хлопця лишився неприємний осад і смуток десь в потаємних куточках душі, серця, чи якогось там ще органа чуття. але до цієї розмови більше не поверталися.

минуло вісім років. майже три тисячі днів і ночей, проведених разом. кілька нестриманих оргазмів, сімнадцять серйозних сварок, три відпустки у горах й спільний песик. принципам вона не зрадила. дітей не хотіла. зате Евгеній з розуму сходив від бажання гратися під будинком з маленьким тільцем, не спати по ночам, хвастуватись перед колегами фотокартками чада, що зробило перший крок, перший клас, перший чорний пояс. свою мрію він з кожним днем виношував гірше вагітної жінки з токсикозом. нишком читав форуми для мам та умилявся з реклами джонсонс бейбі. це була одна з тем, про які чоловік не наважувався заговорити. Галина була безплідною. чим далі, тим сильніше. сильніше вона відчувала цей завуальований дисонанс у спілкуванні.

на дев"ятому році він почав таємно випивати. затримувався на роботі, ховався у ванній кімнаті.

того ранку жінка крізь сон відчувала, що запізнюється на презентацію нової зубної пасти. важливий контакт такі леді, як Галя, не може прогавити через неуважність. тому уже через десять хвилин після пробудження, вона відкрила очі. виявилося, що пейзажі квартири незнайомі, а замість звичної піжами з крокодильчиками в неї нічого. як у американських мелодрамах, закутана в простирадло, збирала розкидані по підлозі деталі гардеробу. поволі розуміла, що вчорашній корпоратив закінчився дуже неочікувано. ще й Женя жодного разу за всю ніч не вдома не телефонував.

після успішної праці вдома вона застала сплячого красеня, дві пляшки мартіні, одну горілки, ввімкнений муз-тіві, розкидані огірки.

Галина пішла від чоловіка. до іншого чоловіка. забезпеченого, успішного, дві квартири, три дачі, машина на рік, двадцять сім тисяч зелених на місяць лише з однієї мережі суші. вони зраджували один одному регулярно три рази в тиждень, позували журналістам, давали інерв"ю. такий собі партнерський союз до кінця життя. ніхто нікого не кохає, але шлюбний контакт тримає.

так вони й жили втрьох: Евгеній з пишненькою жіночкою, двома хлопчиками-розбишаками в малесенькій хрущовці з вінками на новозбудований паркінг, Галина та її партнер по нерухомості. жодних почуттів, жодних моментів, за які варто померти. звісно, жодного кохання. крім Галинки. до Евгенчика. жили, поки всі все таки не померли. крім дітей Жені, які позаводили свої такі ж жалюгіжні сімейкі та кількох таємних доньок парнера.

а де мораль? мораль - живіть, кохайтеся та не з москалями.

от як відчувала, що потрібно  було зробити вигляд, наче я їх непомітила й обережно сховатись на горизонті.

але ж, я помахала, почекала. хоч і знала, що мені з ними не зовсім по дорозі...

от я йшла разом 300 метрів, спускалася на екскалаторі. леонід і олена повинні були переходити на наступних станціях. тому стали скраю. тут я і думала злиняти, спираючись на довгий шлях і необхідність протилежного боку. ан ні - вони пішли зі мною, й довелося усім на компроміс - рівно середина платформи. надія відірватися все ще не покидала мене, коли прибув потяг метро - ми зайшли в різні двері. не вийшло.

олена покликала,бо приберегла для мене, хворої й далекоїдучої місце. розмовляли з нею. пішла олена. потім пішов леонід. майже всі пасажири були з великими сумками. воно й не дивно, на такі свята діє лозунг "на природу", чому і я не стала виключенням. уже була навіть замріялась, що втикну навушники й буду сповна насолоджуватися новеньким кременчуцьким вагоном, так ні.

дідусь з величезною сумкою, в яку можна людину скласти, що сидів раптом почав мене запитувати про зв"язок з оленою, бо ми зайшли порізно, а потім розмовляли. звісно запитав, де ми вчимось. мій інстинкт самозбереження відповів про нерозголошення такої конфідеційної інфи незнайомим дідусям з великими сумками. про що, я потім пошкодувала.

бо навпроти нього стояли два молодики, що уже встигли відзначити свята чималою порцією алкоголю. звісно ж їх поведінка була огидною. і цей дідусь так дивився за їх матюканням, приставанням до перехожих, мацанням жіночих стоячих задів, плюс ще моя різка відповідь, що я тільки уявляла як він думає про сучасне суспільство, наше місто.

далі ситуація розвивалась ще більш драматично. одна з дєвочок, сидячих поряд почала сама до пяних лізти. кричала їм, що вони "не хітались і відійшли" від неї. охочий до розмови дідусь почав з нею це обговорювати. нетверезі ж не могли не звернути уваги на них. почала жвава дискусія, якій дідусь зрадів. почалися спогади про сина, повчання. наче втихомирились. але, на наступній зупинці вийшла та тьотя, яка своїм тілом сміливо закрила мене від воєнного фронту й юнаки побачили мої голі коліна ( як на зло була нарядна вся( ). сказали чітко : "ого, ти бачиш, які ногі!"

тут "нежданьчік", дєвочка, яка лізла до них вступилася за мене: "а вам яка разниця? стойте собі". дідусь тільки цього й чекав. почалися драматичні погрози, монологи. ( до речі, хлопці казали, що їм залишилося жити 3 години. ) і то, чи їх хтось заложив, чи то призив весняний, я не розібрала, але вирішила потихеньку давати драпака з гарячої теритої, інсктинт самозбереження уже покусував за одне місце... якби дідусь на встав, не почалася пихня.  звісно він упав на мене, уже встававшу. а дядя, лисий такий дядя, збоку побачив те все й почав кричати. мол, пацани, успоїлісь. 

молодець дядя, уважаю, тьху - поважаю. мабуть мені подобається, коли чоловік вміє іншим нав"язати силу словом. підійшов до них, як сказав "сєлі!", то вони, молодики відразу заскавчали, мовляв нєвінаватаяя,  тільки хотіли попрохати дідуся сісти, не пихатись. але авторитет дяді був непохитний. незважаючи на важкі пакети він гордо простояв над дідусем наступну півстанцію. 

що цікаво, що всі вони виходили на одній станції. тобто подальща доля їх невідома. чула тільки крики "міліція!" якоїсь тьоті при розкритті дверей. але цікавість аж ніяк не перемагала мій немічний стан. тому я залишилась з тією дівчиною. яка вийшла ще на наступній з монологом в нікуди "іздіваються над людьми, пфф".

хлопці, милі, чи залишилися ви в живих? що сталося після 3-ьох годин? якщо ви читаєте це, відгукніться, напишіть, а?

я віддам тобі душу, життя, всі найкращі моменти, прокидання вранці, росу на траві, посмішку після лимонного соку, випечений бублик, звязану шапку, ключі від квартири, номер кредитки, пісню в плеєрі, вітер в голові, танець на майдані, сльози від бездомних, улюблений шоколад, неулюблену сукню, протокол обвинувачення сам-знаєш-кого, електроплитку та фаянсову тарілку, тільки люби мене, козел!!!!!

я не хочу бачити, що для мене "немає місця". не хочу знати, що я тут зайва, коли заходжу в метро, тролейбус, на пару, в кав"ярню, театр, трамвай, спортзалу, стадіон, касу в супермаркеті, перукарню, пекарню, квартиру, верховну раду, в твоє життя )

якщо Ви стоїте у вагоні метро, позаду вас сидить міліціонер, і Вам віддзеркалюється у віконному склі, як він пристально досліджує Ваші ж сідниці - поверніться до нього, підійдіть ближче, мило усміхніться, обхопіть його волосся рукою, а потім об вікно його голову, об коліно, об сидіння, знову об вікно, об коліно і об підлогу. Вашу проблему усунено.

якщо ж ситуація складніша: Ви стоїте у вагоні метро, позаду вас сидить лисий міліціонер, і Вам віддзеркалюється у віконному склі, як він пристально досліджує Ваші ж сідниці - поверніться до нього, підійдіть ближче, мило усміхніться, покладіть руку на потилицю, зіжміть її так, щоб кінчики пальців міцно вгрузли в його шкіру, або візьміть його за вухо і об вікно його голову, об коліно, об сидіння, знову об вікно, об коліно і об підлогу. проблеми не стало.

пам"ятайте, що за будь-яких складних життєвих обставин цей метод діє однаково дієво. нехай проблеми та негоди не роблять вам в житті погоди. гарного настрою і хай Вам щастить!

світ вигадав стільки професій, якими б я хотіла займатися. а часу не вистачає навіть для досконалого оволодіння однією.

чи страхують себе страхові компанії?

настане день і я покажу всім огидним шльондрам, бомжуватим алкоголікам, чесноязиким бабусям, хворим придуркам, гарпічним жінкам, де кишки вириваються, заповнюються їхніми ж мізками, перероблюються на котлети й годуються стерв"ятникам , )

27.06.2010 19:15:50

мені страшно і я хочу геноциду.