зжери себе сам.

будь мужиком!


бійся своїх бажань


я часто помічала, як думки в моїй голові справджуються. ще декілька днів тому, слухаючи, як хлопець мріє побудувати свою офісну кар'єру, на секунду в думках мала сумнів - чи не занадто він тонкошкірий, бо не хоче нічого власного. а ось уже через два дні він ділиться планом відкриття своєї справи.


відкрити | коментарів 4

одна з найкращих, що я коли-небудь читала


Що ж Тобі побажати? І чи маю я право на те, щоб Тобі бажати? Це одне з найдразливіших питань у моїх усе-далеких стосунках із Тобою. І все ж побажаю: живи по-своєму, нікого не беручи за абсолютні взірці. Бо всі взірці (принаймні, більшість із них) – свідчення життьових поразок. Твій життьовий шлях – чергова з них. Коли я був у твоєму віці, то вважав, що я всесильний, усемогутній, як Бог. Хоч згадую – із усмішкою. Зі скептичною. Я далеко не всесильний, як бачиш….

Щедре серце дається з любов’ю. Великою любов’ю, більшою за Тебе. У Твої літа найголовніше, може, вчитися любити. Вміти любити – то велике вміння. Не знаю, чи є в тебе дівчина. Коли є (чи коли буде)- намагайся, щоб вона була вища за Тебе. Тобто щоб Ти дотягався до неї, а не опускався. Коли ж вона надто земна, то вигадай її небесною, і вона стане небесніти. Але краще, щоб у неї було і землі, і неба.

Дівчина має надати Тобі змогу кращати, а не гіршати. Любов – то, може, єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. І навіть: що більше, що дужче любиш – то розумнішаєш. Інших квіток, кращих за цю квітку любові, я не знаю.

Не знай поганих дівчат – хай вони для Тебе просто не існують (я, скажімо, в свої 46 років просто не вірю, що бувають жінки, які лаються, обманюють, продаються і т. д. і т. п.). У мене, слава Богу, такого досвіду не було. І тішу себе тим, що знайомі дівчата моєї молодості ставали кращими коло мене (а я – коло них).

Так було і з мамою Валею – найкращою, найлюдянішою, найцнотливішою моєю дівчиною: я став кращим од неї, вона – од мене. Я дякую Долі, що Валя – моя дружина, мама мого сина (у мене прекрасна мама – бабуся Їлинка, у мене прекрасна дружина – так схожа, у моїх очах, до моєї мами).

До сина, 03.10.1983

 

 * * * * *

 Одного вересневого вечора повертався до гуртожитку більш роздратованим, аніж завжди. Останні події та звістки — виключено зі Спілки художників Панаса Заливаху, нагінки на львів’ян, посилення ідеологічного тиску в Інституті літератури, неприємності в Івана Світличного — якось особливо нуртували й не давали можливости зосередитися.

Щоб розвіяти непрохану нудьгу, Василь вирішив самотою прогулятися до стан­ції метра «Університет». Піднявшись від Хрещатика вверх вулицею Леніна, він ви­йшов до Володимирського собору. Але цього разу не проминув його, як звично, а вирішив постояти в тиші ікон. Поставив свічку. Без жодних прохань, на долю…

Спокій не віднайшовся навіть у храмі. Перебігши вулицю, Василь хотів був пір­нути в черево метра, але останньої миті передумав і побрів гуляти університет­ським парком. Непомітно видибав до метра «Хрещатик».

На ескалаторі рука звично потягнулась до кишені по книжку, але погляд зупинився на профілі молодої красивої жінки, яка їхала ескалатором трохи нижче від нього.

Забувши про книжку, Василь поволі спускався сходами ескалатору. Зупинив­шись за одну людину вище від неї, він невідривно спостерігав за ґраційними пору­хами незнайомки. Це заспокоювало.

Відчувши на спині чийсь пронизливий погляд, жінка обернулася. «Ну що це я, справді», — подумав Василь, але очей так і не відвів. «Що за нахаба! Хіба можна так дивитися на незнайому жінку?» — докоряв її погляд.

Незручність не минала, й, не маючи бажання розчинитися в драговині ситуації, Василь радше інстинктивно, аніж осмислено, ринувся східцями донизу, зачепивши «її своїм крилом», як потім це пригадувалося Валі. (Валентина Попелюх // Нецензурний Стус. Частина 2. — С. 28—29).

 Що ти робиш? Знайомитися на вулиці ніколи не було твоїм коником. Чорт­зна-що вона подумає. Сідай, лайдаче, до вагону та їдь на свій «Більшовик». (Станція «Більшовик» — нині «Шулявська». Довгий час була останньою зупинкою метра на Святошинському напрямі).

 Втім, збігши з ескалатора, він не поспішив пірнути до вагону, а зупинився відда­лік, спостерігаючи за наближенням незнайомки.

Цікаво, звідки тут, у Києві, взялася ця природність?.. Як її звати?

Жінка шарілась і зійшла зі сходів, так і не піднявши очей на зухвалого молодика, який вирішив, здавалося, зжерти її своїми глибокими очиськами.

Невже тобі сподобався цей нахаба? — питала вона себе, розуміючи, що не без задоволення відгукнеться на будь-який вияв уваги.

Він, втім, лише повернув голову їй услід.

Нам по дорозі, — констатував, коли вона повернула в напрямку «Більшовика».

Чорноту тунелю прорізали фари поїзда, що під’їжджав до станції. Двері вагонів довго не відчинялись, і Валя краєм ока відзначила, що парубійко з-під лоба спосте­рігає за нею, ніби зважуючи: «їхати — не їхати».

Який нахаба! Теж мені, оцінщик, — обурилася частина її єства. Інша тієї ж миті заперечила. — Може й нахаба, але ж ти вже відчула, яким теплом тебе опови­ло, коли торкнувся твого плеча на ескалаторі.

Двері зачинилися, і в полоні власних думок жінка навіть не звернула уваги на те, що останньої миті Василь ускочив до сусіднього вагона й спостерігає за нею тепер через вікна вагонів.

На під’їзді до «Політехнічного інституту» вона з прикрістю виявила, що молоди­ка в вагоні немає. Випадкова зустріч загрозливо перетворювалась на яскравий кіно­кадр із життя, що несподівано виник і так само несподівано й швидко зник, транс­формувавшись у приємний і дивний спогад.

Піднявшись ескалатором до виходу, вона знову відчула той же погляд, що нагло й тепло поїдав її на «Хрещатику».

Василь, який довго не міг вирішити, сідати до одного вагону з цією дивною жін­кою, чию постать його погляд несподівано впіймав на ескалаторі, одразу виокре­мивши з загалу одноманітних киянок та прибульців, чи все ж у інший, щоб непоміт­но спостерігати за нею, вскочив до сусіднього вагону, коли двері ледь не зачинили­ся перед носом.

Встиг, — подумав він, пробиваючись до віконця торцевих дверей і намагаю­чись не випустити з поля зору риси обличчя, що несподівано швидко ставали рідни­ми. Він насолоджувався певною розгубленістю жінки, побоюючись зізнатися в тому, що йому до нестями приємно спостерігати за нею. Йому було приємно бачити, як вона заглиблюється у себе, як не звертає уваги на хтиві погляди молодиків, котрі, як і він, не відводили очей від молодої жінки, яка самотньо їхала в майже порожньо­му вагоні вечірнього метра.

На «Політесі» він перебіг до її вагону й був навіть сприкрений, що, заглиблена в себе, вона не звернула на це найменшої уваги. Жінка не підняла голови навіть тоді, коли він майже зачепив її, проходячи повз неї.

Майже образившись на таку неувагу, Василь обігнав натовп вечірніх роззяв і ввівгнався в східці ескалатора. Ступивши на східці, він чомусь одразу ж пошкоду­вав, що не наважився в вагоні заговорити:

А раптом там, нагорі, на неї чекають. Чоловік, із яким вона зустрічається, подру­га, це ж так незручно буде стежити за ними двома. Але як знайомитися? Будь-що-будь, на вулиці я таки підійду до неї. Обов’язково підійду, — вирішив Василь.

Проскочивши скляні двері з надписом «ВИХІД», він заховався поміж дерев, видивляючи натовп, що поволі сунув йому услід, і намагаючись не пропустити жінку, яка вабила до себе дедалі більше.

Людський потік рідшав, а її все не було.

Невже вона повернулася, випадково проїхавши потрібну зупинку? — не встиг злякатися він, як око вихопило знайому постать із загалу. Жінка йшла майже на ньо­го, але, ніби зіткнувшись із якоюсь невидимою оку перепоною, раптом звернула вбік і попрямувала до п’ятого трамваю, яким Василь звично їздив до гуртожитку.

У вагоні було порожньо. Молода жінка, яка, Василь чомусь був певен, помітила його між деревами, ніби навмисне сіла на подвійне сидіння, провокуючи зайняти місце поруч.

Проте він відразу не наважився, і лише нові пасажири, які почали заходити на «Гарматній», загрожуючи посісти його — Стусове — місце, підштовхнули підійти до незнайомки:

Ви пазволітє? — запитав він, соромлячись і відчуваючи неприродність росій­ської, що, втім, притлумлювало незручність від такого знайомства.

Пажалуста, — відповіла.

Розмова загрозливо не в’язалася. Втім, несподівано виявилось, що навіть мов­чання поруч із нею було приємним.

Біля «Червоного екскаватора» набрякле небо прорвалося мжичкою, що дозволило Василеві — треба підняти вікно, з якого дощові краплини падали прямо на одяг, — знову виявити увагу.

Ми, виявляється, сусіди, — несподівано прохопився Василь, очікуючи, як вона прореагує на українську.

Вона відповіла. Українською!

На четвертій просіці, де майже на галявині лісу закінчувалася трамвайна колія, уже виходили вдвох. Ще не знаючи імен одне одного, але що важать імена, коли пі­сля 15—20 хвилин ув обох було відчуття, що знаються вони з давніх-давен.

До пізньої ночі — знайомство. Навіть без поцілунків. Василь боявся необереж­ним словом чи дією знищити той химерний і неміцний контакт, який виник у нього з цією жінкою.

— Доля таки вміє обдаровувати, — думав він, прямуючи далеко за північ до гуртожитку.

Так відбулося знайомство Василя Стуса з Валентиною Попелюх. Поет майже не присвячував їй віршів, але всі жіночі образи його поезій та перекладів несуть не­вловиму печать Валиної особистости. Їй, як Евридиці, він звірятиме найпотаємніше, немов дякуючи за те, що того вересневого вечора вона повірила «правді» й лю­бові ще незнайомого виразу очей, віддаючи себе без жодних застережень чи вимог і повсякчас виказуючи готовність розділити з коханим наслідки якого-будь його рішення.

Для зболеного поета Валя стала королівським призом, адже такої він ще не зу­стрічав. Йому чомусь зовсім не подобалися інститутські інтелектуалки, які кубли­лися довкола нього, як раніше не подобалися жінки-Килини, що при зустрічах із ним чомусь втрачали «принади» свого життєвого досвіду, перетворюючись у жінок-на-одну-ніч, а Шура, Шура, яка ще не відболила і, він відчував, болітиме ще доволі довго, Шура залишилася в минулому житті, ері до-Світличного.

Після цієї зустрічі його вже не полишало відчуття, що Валя, Валентина Попелюх, його попелюшка, забезпечить йому те, чого він найбільше потребував: вірність і віру, нехай навіть і без розуміння мотивів його дій. 

Коли Василь повернувся до гуртожитку, в його блоці ще не спали. Хтось розва­жався з новою знайомою, хтось, уже добряче напідпитку, чіплявся з псевдоінтелектуальними розмовами, тож, аби зберегти святість зустрічі, він пірнув у ніч і блукав, аж поки на світанку не придибав до паркану її святошинського будинку.

Тої осени він значно рідше, аніж зазвичай, з’являвся на літературні вечори, вдовольняючись короткочасними зустрічами зі Світличним ув Інституті літератури. Втім, печать закоханости була настільки очевидною, що Світличний навіть не на­магався повертати закоханого молодшого приятеля до товариства, даруючи тому можливість віддатися чарам почуття.

За якийсь час Василь спробував читати їй свої вірші. Валя слухала ніби впіввуха, ніби знехотя, і спершу Василь навіть думав, що вони їй — жінці, яка вечорами здо­буває фах інженера-авіатора — байдужі. Але коли одного разу, ніби спіткнувшись, увірвав один із них на півслові й, задля експерименту, спробував почитати кавалок іншого, вона відразу відчула це й навіть образилась. За ледь помітними порухами голови чи скупими реакціями Василь вчився розрізняти: подобається — не подоба­ється. Досить швидко Валя стала першим слухачем Стусових віршів, бо він, здаєть­ся, беззастережно повірив не так, може, її смаку, як відчуттю.

 

Дмитро Стус. «Василь Стус: Життя як творчість». Київ. Факт, 2005. Стор 173-176.


відкрити | коментарів 7

літо офіційно почалось.


це одна із тих історії, про обійми посеред коридору чужого університету, коли всесвіт вимірюється шаленими ударами серця, ще сильнішими у відповідь, про яку завжди знав, хотів більше за всі потреби Маслоу та інших, але ніколи не наважувався, тому що більше - вже вважається зрадою. але яка не має права на існування через те, що суспільство не визнає ідеальних історій.


відкрити | коментарів 3

шкода, що з деякими людьми доводиться пересікатись


у парку вдень, у парку вночі, намет вдень, лавка біля чужого університету, аудиторія і багато чого іншого, поки не згадаю.


відкрити | коментарів 5

оуоуоу


мої батьки розлучаються.

а поговорити про це я не можу ні з ким. навіть з ними.


відкрити | коментарів 3

ідеальний чоловік


Я думаю, що це все залежить від підготовки. Ти маєш зробити свою домашню роботу — от і все. Я ненавиджу, коли мене називають аматором гострих відчуттів і наркоманом адреналіну, бо я не такий. Мені подобається, коли все добре підготоване і сплановане.

(Felix Baumgartner)

напередодні масового свята хотілось би поговорити про щось велике, про те, що надихає. так склалося, що в моєму житті багато новин проходять повз мене. і про великий стрибок людини із стратосфери я дізналась десь півгодини назад. тому, хочу поговорити про автора мого епіграфа, сильного і сміливого Felix-а Baumgartner-а. чоловіка волі, взірця людину нашого покоління. 

Читать дальше...


відкрити | коментарів 12

непрозорий заголовок


нарешті я по-справжньому відпочиваю. від роботи, навчання, людей. я відпочиваю  так, як ніколи раніше. мої дні перетворились в безкінечний кіномарафон з короткими перервами на їжу, туалет, біг та декілька годин сну. я вимкнула телефон, не з"являюся в жодній з соцмереж.якщо  зі мною захоче хтось поговорити - не думаю, що вийде. це відпустка від людей. і я зовсім не сумую за друзями, не сумую за спілкуванням. не хочу бачити і чути чергову людину, яка розповідатиме про свої нікчемні пригоди та жалітиметься на приземлені проблемі, а я матиму честь вигадувати поради та способи підтримання розмови. мені стали ближчими незнайомі люди, чиї історії я спостерігаю зі свого монітора.

я переживаю заслання в концетраціний табір разом з євреями під час епохи гітлера, спостерігаю як відчайдухи підривають цього самого гітлера, жертвуючи власним життям. дивуюся силі та витримці паралізованого чоловіка, що кліпаючи написав цілий роман. я страждаю від  тоталітаризму в океанії та ненавиджу свою матір, як ще не сформований гей-підліток.

я бачила світ.  францію, англію, румунію, місця по всій азії, європі, америці в різні століття. я кохала, ненавиділа, плакала,  намагалася дістатися до своєї країни, врятувати сина, вилікувати чоловіка від холери, стати куртизанкою, написати книгу про афроамериканських рабинь, перетворитись на селялина, що не хоче віддавати свою землю та побувати серед психічно хворих корейців-кіборгів.

я люблю фільми. здається мені легше бути друзями з вигаданими героями ніж живими людьми.

але з фільми треба бути обережними. подібно до того, як не варто любити людину лише за її красиву зовнішність, не проживши з нею років сім, не можна любити фільм за назву, улюблених кіноакторів чи режисера, ще до перегляду. не впадайте в оману: люди ховають в собі щось бридке в середині, а фільм може не задовольнити очікувану насолоду.

в одній з азійський країн існують спеціальності, пов"язані з переглядом фільм. шкода, що у нас не практикують таку диковинку, бо я непроти домашнього завдання, що полягає в перегляді чотирьох німих фільмів і одного норвежського.)

      

але, все таки, в мене було декілька моментів, коли самій хочеться стати героїнею якоїсь драми. карколомний сюжет, приголомшливі спецефекти.  тоді я виходила гуляти з кіноднів. ефект від інтриг в житті зовсім не такий. як пристаріла жінка, лишилась невдоволеною..

цікаво, а скільки фільмів знайомі вам з моєї розповіді?


відкрити | коментарів 17

розмова


- уяви, що твій дім загорівся? ти б почав рятувати ціні речі. але ж в екстренній ситуації не завжди зорієнуєшся. є такий сайт, де люди фотографують те, що вони б хотіли винести і публікують таку картинку з детальними розповідями цих предметів. скажи, це якось тренує  на випадок пожежі. ти знаєш конкретно, до чого бігти, що виносити.

потім я показала цей сайт "theburninghouse". але замість захоплення винахідливістю людей ось що почула:

- по-моему, это позерство. сообщество хипстеров, которые фотографируют свои айфоны, зеркалки чтобы показать какой ты ввесь креативный.

- а що б ти виніс з дому, коли б твій дім загорівся?

через пару хвилин мені прийшло фото з відром води. я попросила аргументувати.

- если б мой дом загорелся, я бы начал тушить пожар, ибо моя квартира стоит дороже, чем все вещи в ней.

; ))


відкрити

страсті


сьогодні я напишу про те, що моє покоління не визнає телевізор. вже давно минули часи очікування вечірнього серіальчика, ненависті до реклами і перегляду вечірніх новин усією сім"єю. моє покоління перейшло  на інтернет. воно приходить додому, завантажує серіальчик і під бутрик з ковбаскою сміється на жартами шелдонів.

до речі про новини, якщо запитати пересічного однолітка, що відбувається у світі: він або взагалі не знатиме ( скаже, я не дивлюсь телевізор), або це буде якийсь помішаний юнак, що справді слідкує за цим всім, або ж комусь пощастить назвати останні шокуючі новини, що були перереплаєні в соціальних мережах ( найчастіше, смерть якоїсь публічної людини).

сьогодні я не зрозуміла одного моменту поведінки дорослого не з мого покоління. по телевізору показали, що син депутата, який вбив людину хоче здерти з родичів загиблої мільйон. я тільки з сарказмом посміхнулась. а дорослий дивився сюжет до кінця, ще й коментарями запипав, хоч ми мали на той момент йти хутенько фарбувати яйка.  не розумію, чому так дивуватися, перейматися. адже чи часто в новинах показують якийсь хороший сюжет, що змушує посміхатись? лише в тих випадках, коли розмір негативної інфи менший за ефірний час. чи то світ справді такий жорстокий, чи це лише піар-хід. адже саме негативні новини, зв"язані, бажано з великою кількістю смертей, або природними катаклізмами, вражають більше всіх. чим трагічніше, тим більш ефективніше по питомій вазі викликаних емоцій. люди боять вимирання. і тоді цю чутку гибелі передають з уст в уста, щоб буцімто уберегтися.

можливо, добре, що моє покоління не дивитися новин по телевізору. в американських серіалах є крихта користі. адже те, що в голові прокручується, може з таким же успіхом втілитись в реальне життя. а так, в дніпропетровську згвалтували невинну дівчинку десятеро маняків, і кожна особа жіночої статі чи її батьки автоматично прокручує в голові "а раптом..", " на її місці.." і це явна параноя на обличчя. або якийсь псих подума: "чим я гірше?" і піде ставати героєм чергового сюжету.

ми те, що ми думаємо. тому треба намагатися бачити якомога більше хорошого і мислити позитивно.


відкрити | коментарів 1

((((((((((((((((((((((((((((((


величезне коло людей обертається навколо мене щодня. з багатьма я добре спілкуюсь, жартую. іноді трапляється так, що цілий тиждень росписаний зустрічами то з тим, то з тим.

але коли нагряне біда - звернутися немає до кого. ти ж не побіжиш розповідати всій цій купці друзів, що з тобою сталося. тим паче, кому саме зараз необхідні твої проблеми? ну пожаліють тебе, скажуть втішальні слова, а сенс? чим тобі допоможе їхня жалість? зараз не актуально ділитися проблемами з будь-ким.

сьогодні я відчула всю прекрасність дорослого життя, коли ти один на один зі своїми проблемами.

по-перше, я перетворилась на неплатника рахунків. заборгувала одному підприємству бабло. через те, що за договором термін дії закінчився. поповнювати через ваучери не вдавалося. тому я плюнула й витратила ті гроші на якусь фігню. 

аж раптом, через місяць після того мені телефонують і кажуть, що обслуговування продовжується. і я задолжала. аби розставити всі крапки на ї, я маю в понеділок примчати в їх офіс.

в неділю я лягала спати, коли в мене кололу в боку. думаю, буває, за ніч пройде. може потягнула щось, коли танцювала на вихідних. або якась жіноча проблема.

ха, яким  було моє здивування, коли я немогла вранці нормально рухатись. болить. пішла на пари. посиділа. третьою парою була фізкультура. поки спускалась по сходам, бо ліфт в корпусі не працює, відчула, що зась сьогодні рухатись. 

пішла відпрошуватись. коли розповідала причину, ледь не розплакалась. поїхала в лікарню. до терапевта, як порадили знані подруги. бо то головний лікар, вона вирішує, що за шняга, й  куди піти далі. 

прийшла, кажу, що повільно подихаю від різкої болі в животі. вона мені дала градусник - міряй температуру. 36.6. послала здати аналізи. зайшла в лабараторну. мені всучили банку в руки. крикнули - бігом! туалет прямо-направо. йду, бачу літеру Ж, а там зачинено. думаю, шо дєлать? не піду ж я на нижні-верхні поверхи з банкою аналізів. пішла в літеру Ч. а там двері не зачиняються. усі, з трьох можливих. і вікна прям на жилий будинок виходять. думаю, лол буде, як мене тут запалять. пішла в дєло. з сечею в мене завжди моральний ступор.  ледве вичавила з себе. дивлюсь, а там якась хєрня біла плава. думаю, от хєрня. методом гілок та спроб вилила її. віднесла. кров з пальця мені вичавили, сказали чекати 20 хв. сіла під кабінетом. а ввесь цей час поряд якісь хлопці сиділи, спостерігали за моїми пригодами й дико ржали. заігрували. відшила, забрала результат. читаю: бєлка не обнаружено. думаю, та де там, коли я його вилила. 

прийшла до терапевта.  каже, аналізи - супєр-мега, ти здорова. пощупала мені животик. я так і не зрозуміла, де болить. бо всюди болить, коли на нього жмеш з усієї дурі.. взагалі, у мене болить лівий яєчник. так, наче він там хз, шо з ним. але коли вона натиснула під праві ребра - боляче. чи не апендицит? каже, пиздуй до хірурга. і тонко так натякнула, що без гінеколога він не приймає. а завтра після обід ще раз покажешся.

і от хромаю я на шостий поверх до хірурга. а там мєрєно-немєрєно дєвок сидить. і стільки ж дверей. і на кожному гінеколог. думаю, піздєц, куди ставати мені? а вони всі такі сидять, як простітутки. і всі дивляться на тебе. слідкують за кожним кроком. думаю нє, чого я маю сидіти, подихати тут разом з ними, після всього, що я витримала сьогодні дарма? пішла нафіг з лікарні.

поїхала в офіс залажувати конфлікт. мені сказали, що треба заяву про відключення послуги написати, попри закінчення терміну дії. і цей місяц, хоч я не користуюсь, також доведеться оплатити. мені дали платьожку, оскільки ваучери не пашуть в такому ділі. і сказали, що це можливість без комісії оплатити.

сума там назбиралась, що я можу хавать ікру з місяць. тобто левова частка наявних коштів пролетіла. плюс ще витрати на майбутнє лікування, на подарунок сестрі, на оплату інших послуг. а ще в сім"ї зараз з грошима трабли. тому в батьків я просити не зможу. і розповісти про свою халепу не можу по особистим причинам. от тут то і  мають проявлятися справжні друзі. 

саме прикре, що за дивним збігом обставин я вирішила багато чого змінити в житті з цього тижня. покінчити спілкування з непотрібними людьми і використати свої амбіції на приємну для мене справу. вперше за своє життя я самостійно записалась на справу своєї мрії. сьогодні, через 20 хвилин мало бути перше заняття. але чим я зараз займаюсь? я повільно подихаю. 


відкрити | коментарів 9

поки твіт не робіт


я з ним стільки пережила, що іноді здається, при зустрічі віддалась би, душею, тілом, ім"ям і чим ще він там любить.


відкрити | коментарів 10

не те щось я обрала, ой не те


- люди божеволіють. от і я колись зраджу своїм принципам, захочу мати багато дітей. а ти будеш неготовий, - гралася Галина з жучками на травинках, мов з волоссям.

-дурненька, - лоскотав її лікті Евгеній. ми ще будемо разом на пенсії герань на земельній ділянці під містом вирощувати, годувати внуків свіжобраними порічками.

-ні, ми будемо максимум 10 років разом. ти забиратимеш нашу донька в суботу, щоб зводити в зоопарк, ходити на її академконцерти й дарувати каблучки на річниці.

- ти ж моя нахаба!

Женя вкотре зганяв її сумний настрій поцілунками. у хлопця лишився неприємний осад і смуток десь в потаємних куточках душі, серця, чи якогось там ще органа чуття. але до цієї розмови більше не поверталися.

минуло вісім років. майже три тисячі днів і ночей, проведених разом. кілька нестриманих оргазмів, сімнадцять серйозних сварок, три відпустки у горах й спільний песик. принципам вона не зрадила. дітей не хотіла. зате Евгеній з розуму сходив від бажання гратися під будинком з маленьким тільцем, не спати по ночам, хвастуватись перед колегами фотокартками чада, що зробило перший крок, перший клас, перший чорний пояс. свою мрію він з кожним днем виношував гірше вагітної жінки з токсикозом. нишком читав форуми для мам та умилявся з реклами джонсонс бейбі. це була одна з тем, про які чоловік не наважувався заговорити. Галина була безплідною. чим далі, тим сильніше. сильніше вона відчувала цей завуальований дисонанс у спілкуванні.

на дев"ятому році він почав таємно випивати. затримувався на роботі, ховався у ванній кімнаті.

того ранку жінка крізь сон відчувала, що запізнюється на презентацію нової зубної пасти. важливий контакт такі леді, як Галя, не може прогавити через неуважність. тому уже через десять хвилин після пробудження, вона відкрила очі. виявилося, що пейзажі квартири незнайомі, а замість звичної піжами з крокодильчиками в неї нічого. як у американських мелодрамах, закутана в простирадло, збирала розкидані по підлозі деталі гардеробу. поволі розуміла, що вчорашній корпоратив закінчився дуже неочікувано. ще й Женя жодного разу за всю ніч не вдома не телефонував.

після успішної праці вдома вона застала сплячого красеня, дві пляшки мартіні, одну горілки, ввімкнений муз-тіві, розкидані огірки.

Галина пішла від чоловіка. до іншого чоловіка. забезпеченого, успішного, дві квартири, три дачі, машина на рік, двадцять сім тисяч зелених на місяць лише з однієї мережі суші. вони зраджували один одному регулярно три рази в тиждень, позували журналістам, давали інерв"ю. такий собі партнерський союз до кінця життя. ніхто нікого не кохає, але шлюбний контакт тримає.

так вони й жили втрьох: Евгеній з пишненькою жіночкою, двома хлопчиками-розбишаками в малесенькій хрущовці з вінками на новозбудований паркінг, Галина та її партнер по нерухомості. жодних почуттів, жодних моментів, за які варто померти. звісно, жодного кохання. крім Галинки. до Евгенчика. жили, поки всі все таки не померли. крім дітей Жені, які позаводили свої такі ж жалюгіжні сімейкі та кількох таємних доньок парнера.

а де мораль? мораль - живіть, кохайтеся та не з москалями.


відкрити | коментарів 16

I'll forgive and forget Before I'm paralyzed


от як відчувала, що потрібно  було зробити вигляд, наче я їх непомітила й обережно сховатись на горизонті.

але ж, я помахала, почекала. хоч і знала, що мені з ними не зовсім по дорозі...

от я йшла разом 300 метрів, спускалася на екскалаторі. леонід і олена повинні були переходити на наступних станціях. тому стали скраю. тут я і думала злиняти, спираючись на довгий шлях і необхідність протилежного боку. ан ні - вони пішли зі мною, й довелося усім на компроміс - рівно середина платформи. надія відірватися все ще не покидала мене, коли прибув потяг метро - ми зайшли в різні двері. не вийшло.

олена покликала,бо приберегла для мене, хворої й далекоїдучої місце. розмовляли з нею. пішла олена. потім пішов леонід. майже всі пасажири були з великими сумками. воно й не дивно, на такі свята діє лозунг "на природу", чому і я не стала виключенням. уже була навіть замріялась, що втикну навушники й буду сповна насолоджуватися новеньким кременчуцьким вагоном, так ні.

дідусь з величезною сумкою, в яку можна людину скласти, що сидів раптом почав мене запитувати про зв"язок з оленою, бо ми зайшли порізно, а потім розмовляли. звісно запитав, де ми вчимось. мій інстинкт самозбереження відповів про нерозголошення такої конфідеційної інфи незнайомим дідусям з великими сумками. про що, я потім пошкодувала.

бо навпроти нього стояли два молодики, що уже встигли відзначити свята чималою порцією алкоголю. звісно ж їх поведінка була огидною. і цей дідусь так дивився за їх матюканням, приставанням до перехожих, мацанням жіночих стоячих задів, плюс ще моя різка відповідь, що я тільки уявляла як він думає про сучасне суспільство, наше місто.

далі ситуація розвивалась ще більш драматично. одна з дєвочок, сидячих поряд почала сама до пяних лізти. кричала їм, що вони "не хітались і відійшли" від неї. охочий до розмови дідусь почав з нею це обговорювати. нетверезі ж не могли не звернути уваги на них. почала жвава дискусія, якій дідусь зрадів. почалися спогади про сина, повчання. наче втихомирились. але, на наступній зупинці вийшла та тьотя, яка своїм тілом сміливо закрила мене від воєнного фронту й юнаки побачили мої голі коліна ( як на зло була нарядна вся( ). сказали чітко : "ого, ти бачиш, які ногі!"

тут "нежданьчік", дєвочка, яка лізла до них вступилася за мене: "а вам яка разниця? стойте собі". дідусь тільки цього й чекав. почалися драматичні погрози, монологи. ( до речі, хлопці казали, що їм залишилося жити 3 години. ) і то, чи їх хтось заложив, чи то призив весняний, я не розібрала, але вирішила потихеньку давати драпака з гарячої теритої, інсктинт самозбереження уже покусував за одне місце... якби дідусь на встав, не почалася пихня.  звісно він упав на мене, уже встававшу. а дядя, лисий такий дядя, збоку побачив те все й почав кричати. мол, пацани, успоїлісь. 

молодець дядя, уважаю, тьху - поважаю. мабуть мені подобається, коли чоловік вміє іншим нав"язати силу словом. підійшов до них, як сказав "сєлі!", то вони, молодики відразу заскавчали, мовляв нєвінаватаяя,  тільки хотіли попрохати дідуся сісти, не пихатись. але авторитет дяді був непохитний. незважаючи на важкі пакети він гордо простояв над дідусем наступну півстанцію. 

що цікаво, що всі вони виходили на одній станції. тобто подальща доля їх невідома. чула тільки крики "міліція!" якоїсь тьоті при розкритті дверей. але цікавість аж ніяк не перемагала мій немічний стан. тому я залишилась з тією дівчиною. яка вийшла ще на наступній з монологом в нікуди "іздіваються над людьми, пфф".

хлопці, милі, чи залишилися ви в живих? що сталося після 3-ьох годин? якщо ви читаєте це, відгукніться, напишіть, а?


відкрити | коментарів 28

We hope you enjoyed your stay


я віддам тобі душу, життя, всі найкращі моменти, прокидання вранці, росу на траві, посмішку після лимонного соку, випечений бублик, звязану шапку, ключі від квартири, номер кредитки, пісню в плеєрі, вітер в голові, танець на майдані, сльози від бездомних, улюблений шоколад, неулюблену сукню, протокол обвинувачення сам-знаєш-кого, електроплитку та фаянсову тарілку, тільки люби мене, козел!!!!!


відкрити | коментарів 22

за першу дитину виплачують 300 прожиткових мінімумів


я не хочу бачити, що для мене "немає місця". не хочу знати, що я тут зайва, коли заходжу в метро, тролейбус, на пару, в кав"ярню, театр, трамвай, спортзалу, стадіон, касу в супермаркеті, перукарню, пекарню, квартиру, верховну раду, в твоє життя )


відкрити

поради для безпроблемного співіснування з людьми.


якщо Ви стоїте у вагоні метро, позаду вас сидить міліціонер, і Вам віддзеркалюється у віконному склі, як він пристально досліджує Ваші ж сідниці - поверніться до нього, підійдіть ближче, мило усміхніться, обхопіть його волосся рукою, а потім об вікно його голову, об коліно, об сидіння, знову об вікно, об коліно і об підлогу. Вашу проблему усунено.

якщо ж ситуація складніша: Ви стоїте у вагоні метро, позаду вас сидить лисий міліціонер, і Вам віддзеркалюється у віконному склі, як він пристально досліджує Ваші ж сідниці - поверніться до нього, підійдіть ближче, мило усміхніться, покладіть руку на потилицю, зіжміть її так, щоб кінчики пальців міцно вгрузли в його шкіру, або візьміть його за вухо і об вікно його голову, об коліно, об сидіння, знову об вікно, об коліно і об підлогу. проблеми не стало.

пам"ятайте, що за будь-яких складних життєвих обставин цей метод діє однаково дієво. нехай проблеми та негоди не роблять вам в житті погоди. гарного настрою і хай Вам щастить!


відкрити | коментарів 9

нот фо йор бізнес


світ вигадав стільки професій, якими б я хотіла займатися. а часу не вистачає навіть для досконалого оволодіння однією.


відкрити | коментарів 20

немає у них решіток на вікнах


чи страхують себе страхові компанії?


відкрити | коментарів 3

ніхто не зробить цю дівчинку своєю сучечкою


настане день і я покажу всім огидним шльондрам, бомжуватим алкоголікам, чесноязиким бабусям, хворим придуркам, гарпічним жінкам, де кишки вириваються, заповнюються їхніми ж мізками, перероблюються на котлети й годуються стерв"ятникам , )

27.06.2010 19:15:50


відкрити | коментарів 16

ще не вмерла


мені страшно і я хочу геноциду.


відкрити | коментарів 10



хай це будеш ти
ОБОЗ.ua